Леонід Данилович Кучма — єдиний глава держави в сучасній історії України, який відслужив два повні президентські терміни. Його правління з 19 липня 1994 по 23 січня 2005 року стало періодом економічної стабілізації після хаосу початку 1990-х, прийняття Конституції 1996 року та формування олігархічної системи, яка досі впливає на країну.
Народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине на Чернігівщині. Пройшов шлях від інженера ракетно-космічної галузі до генерального директора «Південмашу», прем’єр-міністра і нарешті президента. Його епоха запам’яталася і введенням гривні, і касетним скандалом, і політикою багатовекторності.
Сьогодні, у серпні 2026-го, 88-річний Кучма залишається живою частиною історії. Його оцінки коливаються від «стабілізатора» до «архітектора кучмізму». Розберімо, що саме відбувалося за його президентства і чому цей період досі викликає гострі дискусії.
Від ракетного інженера до прем’єра: шлях до влади
Леонід Кучма народився в родині лісника. Батько Данило Прокопович загинув на фронті 1942 року, мати Параска Трохимівна працювала в колгоспі. Дитинство пройшло в умовах післявоєнної бідності та голоду 1946–1947 років.
У 1960 році він закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету за спеціальністю «інженер-механік ракетної техніки». Майже одразу потрапив на «Південмаш» — один із найбільших ракетних заводів СРСР. Працював інженером, конструктором, технічним керівником випробувань на Байконурі. У 1986–1992 роках очолював підприємство як генеральний директор.
Саме на «Південмаші» Кучма здобув репутацію жорсткого управлінця «червоного директора». У 1990 році його обрали народним депутатом Верховної Ради УРСР. У жовтні 1992-го президент Леонід Кравчук призначив його прем’єр-міністром. Кучма отримав надзвичайні повноваження, зокрема право видавати декрети. Проте вже за рік, у вересні 1993-го, подав у відставку, звинувативши парламент і президента в блокуванні реформ.
Цей досвід став для нього ключовим. У 1994 році він пішов на президентські вибори з програмою, яка обіцяла стабілізацію економіки та тісніші зв’язки з Росією. У першому турі набрав 31,17 %, у другому — 52,15 % і переміг чинного президента Кравчука.
Перший термін: економічна стабілізація та Конституція 1996 року
Коли Кучма прийшов до влади, Україна переживала гіперінфляцію, падіння ВВП і розрив господарських зв’язків із колишніми республіками СРСР. Перші роки президентства пішли на боротьбу з економічним колапсом.
У вересні 1996 року провели грошову реформу — ввели гривню. Це стало одним із найуспішніших кроків. Інфляція, яка раніше сягала тисяч відсотків, почала знижуватися. Паралельно запускали приватизацію: спочатку сертифікатну, потім грошову. Саме тоді почали формуватися великі фінансово-промислові групи, які згодом назвуть олігархічними.
28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Кучма був співголовою Конституційної комісії. Документ закріпив унітарний устрій, державний статус української мови, сильну президентську владу та право приватної власності. Це був компроміс між різними політичними силами, але він дав країні базові правила гри.
Зовнішня політика першого терміну будувалася на принципі багатовекторності. Кучма підписав Договір про дружбу з Росією 1997 року, водночас розвивав відносини з НАТО та ЄС. Україна приєдналася до Ради Європи у 1995 році і до програми «Партнерство заради миру».
Економіка до 1999 року все ще скорочувалася, але темпи падіння сповільнилися. З’явилися перші ознаки стабілізації. Саме це дозволило Кучмі перемогти на виборах 1999 року комуніста Петра Симоненка з результатом 56,25 % у другому турі.
Другий термін і криза довіри: касетний скандал та Помаранчева революція
Другий термін став значно складнішим. З одного боку, з 2000 року економіка почала зростати. Прем’єр Віктор Ющенко (1999–2001) провів реформи, які зменшили тіньовий сектор і стабілізували бюджет. З іншого — влада дедалі більше централізувалася, а свобода слова звужувалася.
У вересні 2000 року зник журналіст Георгій Гонгадзе. У листопаді знайшли його обезголовлене тіло. Незабаром колишній майор держохорони Микола Мельниченко оприлюднив записи розмов із кабінету президента. На плівках нібито звучав голос Кучми, який обговорював «проблему Гонгадзе» та продаж зброї. Справа отримала назву «касетний скандал».
Скандал спровокував акцію «Україна без Кучми». Рейтинг президента різко впав. У 2001 році парламент кілька разів намагався оголосити йому недовіру. Хоча кримінальну справу щодо Кучми пізніше закрили (у 2011 році суд визнав записи недопустимими доказами), політична ціна виявилася високою.
У 2004 році Кучма підтримав кандидатуру Віктора Януковича. Фальсифікації на виборах призвели до Помаранчевої революції. Кучма відмовився вводити надзвичайний стан і зрештою погодився на повторне голосування, яке виграв Ющенко. 23 січня 2005 року він передав владу.
Багатовекторна зовнішня політика: між Росією та Заходом
Кучма ніколи не був ідеологом одного вектора. Він балансував між Москвою та Вашингтоном. У 2003 році Україна підписала угоду про Єдиний економічний простір із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Водночас активно співпрацювала з НАТО і навіть відправила війська до Іраку.
Конфлікт навколо острова Тузла у 2003 році показав інший бік. Коли Росія почала будувати дамбу до українського острова в Керченській протоці, Кучма заявив, що прикордонники відкриють вогонь. Дамбу зупинили. Цей епізод часто згадують як приклад жорсткої позиції.
У 2003 році вийшла його книга «Україна — не Росія». Вона стала своєрідним політичним маніфестом, у якому Кучма обґрунтовував окремішність українського шляху. Книга викликала роздратування в Москві, але зміцнила його імідж у західних столицях.
Після 2005 року Кучма кілька разів повертався до переговорів щодо Донбасу. У 2014–2020 роках він очолював українську делегацію в Тристоронній контактній групі. У 2022 році після початку повномасштабного вторгнення заявив, що залишається в Україні і підтримує Збройні сили.
Спадщина «кучмізму»: олігархи, реформи та суперечливі оцінки
Термін «кучмізм» увійшов у політичний лексикон. Під ним розуміють систему, за якої президент балансує між різними олігархічними групами, контролює медіа і силові структури, а економіка розвивається через великі промислові холдинги.
Саме за Кучми сформувалися основні фінансово-промислові групи: «Приват», «СКМ», «Інтерпайп» (зять Кучми Віктор Пінчук), групи Ахметова, Коломойського, Фірташа. Приватизація 1990-х створила клас власників, який досі домінує в економіці.
Водночас були й позитивні результати. Гривня витримала кілька криз. Конституція 1996 року працює досі (з поправками). Україна інтегрувалася в європейські структури. Економічне зростання 2000–2004 років дало перший досвід підйому після розпаду СРСР.
Критики наголошують на звуженні свободи слова, політичних переслідуваннях і корупції. Прихильники кажуть, що в умовах 1990-х Кучма зробив максимум можливого для збереження держави. Обидві позиції мають підстави. Реальність складніша за будь-яку чорно-білу оцінку.
| Аспект | Перший термін (1994–1999) | Другий термін (1999–2005) |
|---|---|---|
| Економіка | Гіперінфляція → стабілізація, введення гривні | Зростання ВВП з 2000 року |
| Політика | Конституція 1996, баланс з парламентом | Централізація влади, касетний скандал |
| Зовнішні відносини | Договір з Росією, вступ до Ради Європи | Багатовекторність, Тузла, книга «Україна — не Росія» |
| Спадщина | Формування олігархічних груп | Помаранчева революція як реакція на систему |
Джерело: узагальнення на основі відкритих даних та офіційних документів.
Життя після президентства та роль у сучасній Україні
Після 2005 року Кучма заснував Президентський фонд «Україна». Займався благодійністю, писав книги, давав інтерв’ю. У 2011 році його звинуватили у справі Гонгадзе, але справу закрили. У 2014–2020 роках він знову опинився в центрі політичних процесів як представник у Мінській групі.
Станом на 2026 рік Кучма залишається одним із п’яти живих колишніх президентів України. Він рідко з’являється на публіці, але іноді коментує актуальні події. У інтерв’ю 2025 року він підтримав розширені повноваження чинного президента в умовах війни, порівнявши ситуацію зі своїми 1990-ми.
Його досвід — це досвід людини, яка керувала країною в період, коли держава тільки формувалася. Багато рішень того часу досі визначають правила гри. Деякі — позитивно, інші потребують переосмислення.
Другий президент України залишив після себе не лише політичну систему, а й чітке розуміння: стабільність і свобода рідко йдуть разом у молодих демократіях. Як саме балансувати між ними — питання, яке Україна вирішує вже третє десятиліття.