Максим Шварцман умів дивитися на світ інакше. Він знімав відео, фотографував, малював, писав прозу, грав на гітарі та цікавився історією — усе опанував самотужки, спираючись на природне чуття краси й форми.
Він був чуйним батьком, люблячим чоловіком, вірним другом і побратимом. Мріяв знімати кіно, написати книгу про збирача історій і купити в селі будинок із верандою для родинних вечорів. Жодна з цих мрій не здійснилася за його життя.
15 липня 2023 року Максим Шварцман загинув під Бахмутом. Йому було 35 років.
Від Каланчака до Чернівців
Максим народився 17 жовтня 1987 року в селищі Каланчак на Херсонщині. Після розлучення батьків залишився з мамою й вітчимом. Щоліта їздив до батька в Одесу, гуляв старовинними вуличками та купався в морі.
Після школи вступив до Одеського національного університету — спочатку на географічний, потім на історичний факультет. На четвертому курсі мама захворіла на рак і померла. Це надломило Максима: він не склав останнього іспиту й не отримав диплома. Працював кур’єром та кухарем.
«Він був розумніший за багатьох людей із вищою освітою. Людина виняткової гідності. Я таких більше не знаю», — згадує дружина Марина.
До Чернівців Шварцман потрапив у 2009 році. Тут знайшов себе в журналістиці, зустрів кохання всього життя та виховував дітей. Любов до українського Півдня проніс крізь усе життя: возив дружині полин із каланчацьких степів і морську воду в пляшці.
На телебачення прийшов без спеціальної освіти. Сам навчився знімати, працював оператором на ТВА, ТРК «Буковина», «Чернівецький Промінь» та в агентстві АСС. Умів так виставити освітлення, що звичайна кімната ставала кадром із фільму.
Керівниця АСС Оксана Данилюк зазначає: «Максим був надзвичайно доброзичливим і відкритим, але водночас скромним, небагатослівним і далеким від публічності. Він навіть не мав сторінки у Facebook».
Максим малював картини, просякнуті любов’ю до українського Півдня, навчився грати на гітарі та розпочав фантастичну повість, яка залишилася незакінченою. На фронті написав оповідання «Не про війну».
«Я кохаю тебе, і можеш тепер ненавидіти мене все життя»
Максим і Марина познайомилися у 2010 році на телебаченні. Все почалося зі спільних зйомок. Одного спекотного липневого дня він надіслав смс: «Несила більше терпіти. Я кохаю тебе, і можеш тепер ненавидіти мене все життя».
Розписалися без пишних урочистостей: він — у косусі та джинсах, вона — у довгій спідниці. Букет замотав у крафтовий папір із газети, яку вони робили разом. За десять років подружнього життя майже не розлучалися, ростили доньку Софію та сина Адама.
«Він казав: якщо я не можу забезпечити тобі достойний рівень, то маю допомагати. Прав білизну руками, коли не було пральної машинки, сидів із немовлям, поки я працювала», — згадує Марина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим одразу пішов добровольцем. «Його вразила окупація Каланчака», — каже дружина. Воно служив у 107-й окремій бригаді ТРО, воював на Харківщині та під Бахмутом.
Побратим Юрій Фештрига пригадує: «Він мій однодумець. Людина, з якою я міг йти в вогонь і воду. Начитаний, ерудований, з потужним внутрішнім стрижнем».
15 липня 2023 року Максим загинув під час завдання. Навіть смертельно поранений, переживав за побратимів. Поховали його 29 липня на Алеї слави Центрального кладовища Чернівців.
Марина не взяла дітей на похорон, як просив чоловік за життя. «Діти цього зараз дуже бракує. Донечка зупиняється на вулиці й каже: “Там є будинок, з якого видно статую та серце. Нам тато показував”», — розповідає вона.
У листопаді 2025 року в Чернівцях презентували короткометражний фільм «Будучність України» за сценарієм Максима Шварцмана. Нещодавно вийшла збірка його творів «Не про війну».